Один із способів врахувати зміни у культурі, що відокремлюють 2010-і роки від 1980-х – це порівняти класичний фільм із новим. Що я маю на увазі?
Цей прямий рімейк прагне реанімувати noir всесвіт антиутопії, поєднавши його з іншим жанром: у «Blade Runner» Рідлі Скотт поєднує науково-фантастичний неонуар з трилером, у «Blade Runner 2049» – з бойовиком.
Що ж спільного у цих двох фільмів? Обидва стосуються теми «пам'ять та особистість», що, загалом, характерно для кіберпанку – згадаємо тут також мангу та фільм «Привид у обладунках» («Ghost in the Shell»). Світ, зображений в обох фільмах – це світ, у якому корпоративний капітал досяг успіху в проникненні та домінуванні в ядрі нашого буття: жодна з наших функцій не є «нашою», навіть спогади та фантазії штучно вирощені. Злиття капіталу та знання колонізує останні межі особистого, породжуючи новий тип особистості, позбавленої останніх можливостей приватного опору. Все, аж до найінтимніших спогадів, може бути штучним. Цитуючи Славоя Жижека (роботи якого багато в чому інспірували цей текст), можна сказати, що Blade Runner – це фільм про появу класової свідомості.
У першому випадку герой, відважний дослідник, вирушає на квест, остаточний результат якого полягає у виявленні того факту, що він сам був об'єктом його пошуків. У другому – герой позбавляється хибного уявлення у тому, що він з «природно» народжених реплікантів. Отже, результат квесту обох випадках – радикальний підрив самоідентифікації.
Ефект розмиття лінії відмінності між людьми та андроїдами залежить від замикання оповіді. Якщо наприкінці фільму «Blade Runner» Декард усвідомлює, що він сам реплікант, то як тоді ми повинні діагностувати становище героя «Blade Runner 2049» наприкінці його квесту?
Фабула сюжету «Blade Runner 2049» ґрунтується на тому, що корпорація «Tyrell» змогла створити не лише реплікантів, які не підозрюють про свій статус реплікантів (тобто реплікантів, які сприймають себе як людей), а й реплікантів, здатних до біологічного самовідтворення. Інформація лідера руху за свободу реплікантів показує, що Кей помилявся, що дитина Рейчел насправді – дівчинка. Це позбавляє Кей його самоідентифікації.
Саме тут розрив, що відокремлює продовження від класичного фільму 80-х, проявляється у чистому вигляді. У всесвіті «Blade Runner 2049» повна втрата колишньої символічної ідентичності героя, заснованої на унікальній ролі нащадка сексуального союзу реплікантів, замінюється на ідентичність, засновану на альтруїзмі самопожертви заради почуттів та ідей.
І це істотна зміна філософського дискурсу по відношенню до класичного «Blade Runner», де екзистенційний статус особистості визначається через картезіанський принцип самодостовірності свідомості: «Думаю, отже, існую» – на цьому побудована гра смислів схожості імені героя «Blade Runner» Ріка Декарда та філософа Рене Декарта. Принцип «Cogito, ergo sum», стираючи межу між людиною та реплікантом, ставить у «Blade Runner» універсальний принцип ідентичності, заснованої на раціональному початку – не випадково Декарта часом відносять до попередників традиції екзистенціоналізму.
На відміну від оригінальної картини, «Blade Runner 2049» пропонує ідентичність, засновану швидше на екзистенційній концепції Жан-Поля Сартра, де здійснення свободи вибору (особливо – на користь самопожертви) розглядається як основа особистості. Кей конституює свою індивідуальність через вибір та діяльну участь, у повному обсязі втілюючи розрив філософії Сартра з концепцією рефлективної свідомості.
Гуманізм «Blade Runner 2049» (наслідуючи формулу Сартру «Екзистенціоналізм – це гуманізм»), ставить індивіда перед визначальним його самим моральним вибором. Втілений у «Blade Runner» трансгуманізм, як проект, багато в чому обумовлений філософською мовою, розробленим Декартом, взагалі «знімає» цю парадигму, наголошуючи на рефлективному акті свідомості як основі суб'єктності.
Цікаво, що масова свідомість 2010-х стереотипно оцінює сучасну культуру як ту, що ґрунтується переважно на дедалі більших, паралельно науково-технічному прогресу, тенденціях раціональності. Проте той культурний код, що закладено в актуальних творах сучасної масової культури, виявляється протилежним трансгуманістичному посилу мистецтва 80-х.
