понеділок, 26 грудня 2016 р.

Молодий Папа Римський. У пошуках європейської ідентичності




Насамперед, слід зазначити, що режисерська робота Паоло Соррентіно відрізняється найвищим рівнем естетизму, виявленого у серіалі «Молодий Папа» («The Young Pope») як у зіставленні різних символічних рядів, і у витонченій структурі оповідання. Серіал знятий у найкращих традиціях європейського авторського кіно, і оповідання містить кілька верств сприйняття, один із яких розрахований на масового глядача, а інший – на глядача, знайомого з історико-культурним контекстом (католицизму, папства тощо).

Це ставить цей серіал в один ряд із класикою постмодерністських художніх творів; зокрема, згадується Умберто Еко, який також вів оповідь («Ім'я Рози») на кількох рівнях сприйняття, де поверхневий рівень – це обрамлений середньовічним антуражем пригодницький детектив, а глибокий рівень – детектив інтелектуальний, де головними героями виступають філософсько-м.

Ідеї, концепції віри та парадигми сприйняття обігруються і в «Молодом Папі», але, незважаючи на свою художню форму, посил цього серіалу – цілком протилежний постмодерністському.

У першій серії зроблено цікавий сюжетний хід – новий Папа Римський, Пій XIII, виступає з проповіддю на площі, докоряючи парафіян у відсутності любові до життя і притаманних йому радощів і у дослідженні, що давно віджили своє традиціям. Він закликає тих, хто зібрався йти в ногу з часом – вітати (і практикувати) ті форми сексуального контакту, до яких лежить душа, користуватися контрацептивами тощо. і т.п. Загалом, отримувати насолоду. Що може бути більш постмодерним за духом?

Однак ця сцена якраз і призначена для того, щоб упіймати та привернути увагу постмодерністського глядача – чимало моїх знайомих починали дивитися цей серіал, зачаровані сміливістю першої сцени. Але далі йде зовсім інше смислове посилання.

Здійснюючи своєрідний ребрендинг католицизму та реструктуризацію інституту католицької церкви, Пій XIII прагне оновлення давно перевіреними методами. Один із кардиналів говорить Пію XIII, що хоча сам він – молодий Папа, проте висловлювані ним погляди – навпаки, дуже старі. І це справді так. Папа читає викривальні, лякаючі проповіді як це й було прийнято в Середньовіччі, де священики лякали парафіян описом пекельних мук та суворих випробувань у вірі.

Замість розмиває католицьку ідентичність модернізації церкви та її «підлаштовування» під звичаї парафіян, Пій XIII проповідує своїми промовами та указами примат церкви та віри над особистим вибором. Це повернення до втраченої моральної чистоти та моральної категоричності – шлях аскези, покликаний викристалізувати новий (чи, вірніше, добре забутий старий) тип духовенства. І це також і спосіб знову привернути мляву увагу пастви, для якої трансцендентна, божественна реальність, як у Середніх віках, має знову стати первинною по відношенню до повсякденної реальності (з усім її прогресом).

Тут слід зазначити відсилання до історичного Пію XIII – реальний прототип головного героя, на ім'я Люціан Пульвермахер, очолював одну з католицьких сект у США (звідки, за сюжетом серіалу, і прибуває новий Папа). І Пій XIII і очолювана ним секта не визнавали за Папами, обраними після Другого Ватиканського собору, жодних прав. Вони різко критикували офіційну католицьку церкву за її прагнення до прогресизму та модернізації.

Якщо православ'я, починаючи з візантійських часів, органічно почувається, з'єднавшись із державою і ставши функціональною частиною уряду, то католицизм спочатку позиціонував себе вище за будь-яку світську владу. Папа, який вимагає розширення території Ватикану та підпорядкування італійського прем'єр-міністра його вимогам – це спадкоємець Григорія VII, того Папи, якого на колінах через Каноссу смиренно повз імператор Священної Римської Імперії.

І у своєму особистому житті та у своїх звичках молодий Папа демонструє повернення до суворості аскетизму – дієтична кока-кола та спортивні тренажери як засіб дисциплінувати тіло. Його навмисне-викликаюче куріння сигарет – не данина сучасному трактуванню образу церковного функціонера. Це ще одне посилання до середньовічних Пап, які, судячи з залишених сучасниками описів, що панували в Римі взагалі і у Ватикані – зокрема, звичаїв, з насолодою вдавалися до своїх улюблених вад, зберігаючи при цьому незаперечний моральний авторитет. Куріння саме підкреслює тут неземну, найвищу природу Папи, привносячи у його образ харизматичну суперечливість.

Подібною суперечністю тут, очевидно, відновлюється старий принцип схоластики – «Вірую, бо абсурдно». І саме через цей принцип Папа набуває тієї повноти влади, що присутня у містичній таємничості його постаті. У своїй проповіді він говорить про те, що паства його недостойна, вказуючи на необхідність не формальної участі в обрядах, а тотальної віри, яку може народити лише незбагненність та недосяжність намісника святого Петра на землі.

Насправді, повернення в «Молодому татові» повернення до середньовічних норм моралі та моральності символізує прагнення Західної Європи до кристалізації європейської ідентичності. Це від зовнішньої ритуалістики до внутрішньої переконаності, аж до фанатизму.

І для цього в релігію, в саму віру необхідно повернути те архаїчно-середньовічне ставлення до Бога як до безпосереднього учасника земних подій, що надавало сенс діянням пап, святих, королів, лицарів... Можна зробити припущення про те, що саме таке ставлення до Аллаха притаманне сьогодні багатьом впливовим напрямкам мусульман. ісламом. Вибрати перевірену часом віру, повернувшись до її основ – це насправді означає вибрати потужний спосіб створення масштабної групової ідентичності.

Католицизм, у такому разі, можна розглядати як один із варіантів відповіді Європи на виклики мультикультуралізму, об'єднавшись навколо католицизму як релігії, що надихала учасників Реконкісти та Хрестових походів, і протягом століть ідеологічно опікувала експансію європейської культури. 

Кулєшов Р.М. Канд. культурології


середа, 21 вересня 2016 р.

Читая новый роман Пелевина...


Читая новый роман Виктора Пелевина «Лампа Мафусаила или крайняя битва чекистов с масонами» я, наконец, сформировал свое понимание главной концепции, что пронизывает той самой пресловутой красной нитью все (ну, или почти все) произведения автора. Нельзя сказать, что я не осознавал ее прежде, тем более что сам Пелевин излагает эту концепцию практически открытым текстом, сопровождая множеством примеров и метафор, однако именно после прочтения его новой книги я отчетливо сформулировал ее для самого себя.
По моему мнению, это концепция абсолютной, тотальной, невозможной свободы. И именно в этой точке оказалось возможным столь причудливое сочетание буддийских идей с одной стороны, и постмодернистского художественно-философского стиля – с другой.
Пелевин – подлинно постмодернистский писатель, т.к. вместе с постмодерном он делает следующий вывод: мир настолько обусловлен, мало познаваем, зависим от интерпретаций, а на происходящие события влияет такое количество факторов, что никакой свободы субъекта не существует. Как не существует и автора в классической постмодернистской философии. Но признание этого факта и дает подлинную свободу.
Постмодернистские философы формируют идею «Смерти личности», согласно которой личность обусловлена существующими в рамках культуры моделями мышления, языком, в котором эти модели заложены как данность, ролевыми поведенческими сценариями, личным бессознательным, коллективным бессознательным, и, наконец, на базовом уровне – биологическими функциями. Человек представляет собой динамическую конструкцию, составленную из всех этих обусловленностей. То, что мы привыкли считать частью индивидуального «Я» – наше мировоззрение, мироощущение и способы взаимодействия с внешним миром  принадлежат не нам, а культурной среде, в которой мы находимся.
И здесь, постмодернистская философия оказывается близка буддийским представлениям об иллюзорности личности, в действительности являющейся совокупностью самскар. В зависимости от кармы самскары складываются в тот или иной «узор», который мы ошибочно принимаем за индивидуальную личность.
Однако постмодернизм и буддизм делают схожие парадоксальные выводы – именно такое положение дел и является возможностью для абсолютной свободы. Если личность, индивидуальное «Я» существует, то обусловленность неизбежна. Абсолютная свобода субъекта невозможна. Но если никакого «Я» нет, а есть только конгломерат когнитивных и поведенческих моделей, то это и дает возможность свободы, ведь нет того, кто мог бы быть несвободен. Единственная возможность абсолютной свободы – это отсутствие субъекта этой свободы.

Освобождение возможно лишь путем осознания полной обусловленности любого индивидуума его телом, эмоциями, сознанием и ментальной деятельностью в совокупности с постоянным воздействием внешних факторов. Т.е. свобода – это понимание отсутствия того, что называют «Я». Свобода субъекта содержится в осознании отсутствия субъекта. Именно в этом признании тотальной онтологической обусловленности постмодернизм и буддизм видят истинную свободу.

неділя, 29 травня 2016 р.

ШИВА. ЙОГА. ШАМАНИЗМ


Моя статья «ШИВА. ЙОГА. ШАМАНИЗМ» на yoga.net.ua


Статья посвящена:

- древнейшему йогическому божеству «Шива Пашупати» Индской цивилизации;


- шаманским корням мифологического образа Шивы;

- аналогиям между практиками йоги и шаманизма.

http://www.yoga.net.ua/filials.php?fid=34








ШИВА, ГОСПОДИН ЙОГИ

Моя статья:



Шива – один из наиболее известных покровителей традиции йоги в мифологии индуизма.

 Корни образа Шивы Йогешвары, Господина Йоги, уходят в глубь тысячелетий. Это же относится и к Шиве в ипостаси Пашупати – Повелителя Животных.

 Мы проследим происхождение связи Шивы и йоги, а также его внешнего облика и атрибутов в древнейшей истории Индии.